Саме так хотілося б назвати персональну виставку картин Вероніки Шевчук, нову зустріч, якої ми чекали досить давно.
За цей час, правда, її роботи прикрашали кілька загальних експозицій, але, попри справлені ними добрі враження, важко було сказати про напрями розвитку творчості художника. І ось врешті у виставковій залі Дому художника у Сімферополі запалахкотіли-засяяли барвами і внутрішнім вогнем десятки картин.
"Пісня про Херсонес"Майже всі вони були створені в останнє десятиліття, а на декількох, як то кажуть, ще й фарби не просохли. Втім, всі без винятку роботи, як позначені початком століття, так і поточним роком, вочевидь справляють враження свіжості. Це, попри цікаві й суттєві «фахові» тонкощі, найбільш загальне та, як на мене, найбільш вичерпне визначення цієї експозиції. В. Шевчук, здається, береться за пензлі лише в тому випадку, коли реальність чи фантазія, особливість людини чи природи або ж зворот уяви видаються новим, небуденним, неочікуваним, — і прагне передати майбутнім глядачам це відчуття, використовуючи поважний «арсенал» художніх прийомів.
Навіть важко сказати, що в неї виходить цікавіше — переважно реалістичні портрети сучасників чи своєрідні картини-портрети видатних діячів минулого, фігуративні зображення з «реальних» натур чи суто фантазійні «кримські видіння». Вельми вправний малюнок і гарні композиційні надбання, за достойного відчуття гармонії кольорів, цілком дозволяють майстрині залишатися в наближенні до предметного реалізму й досягати високого рівня. Як, скажімо, у «Вранішньому чаї» вдалося створити, без жодних прямих натяків, відчуття ранку після ночі кохання.
"Зоряною ніччю в Піщаному"Але ці можливості, здається, не сповна задовольняють Вероніку Шевчук — у прагненні до більшої виразності вона широко і, що далі, то помітніше, використовує експресіоністські прийоми та надбання, інколи навіть на межі опт-арту. Здається, лише в картині «Молодість» другий і третій план можна вважати «незайманою» натурою, а в усіх інших, включно з чудовими «Сестрами» чи «Сім’єю», створений особливий багатобарвний простір, який дуже суттєво формує загальне враження. І від того стає більш зрозумілим, що натюрморт (їх чимало), залюднений пейзаж (цього небагато), ба навіть фігуративне полотно — не стільки відображення реальності, скільки заклик роздивлятися у цій реальності краси й радості, відчувати свіже буяння життя. І за все це неможливо не подякувати художниці.
Олекса РУБАН
